Шлях від вимушеного переміщення до успішного інтегрування в приймаючій громаді пролягає через благодійність, спільні інтереси та взаємну турботу про ментальне здоров'я
Сьогодні наша спільнота має назву, яка відображає суть діяльності, – «Мотижинські сіткарочки» – і власний логотип. Не офіційний, звісно, але від того не менш важливий.
До її складу входять двоє вимушено переміщених – з Луганщини (з Марківки) і Сумщини, місцеві жительки й ті, для кого в різний період Мотижин (Київщина) став домівкою. Більшість має рідних в лавах Сил оборони.
Пів року тому під керівництвом волонтерки Наталії Омельченко сіткарки стартували. Освоювали різні технології виготовлення захисного покриття. Не завжди і не відразу все вдавалося. Але крок за кроком – є результат. З лютого по травень плели по одній сітці за два тижні. З червня – вже сітка за п’ять днів. Одна з найбільших була розміром по 12 метрів завширшки і завдовжки. Запит на сітки постійний – війську потрібне маскування.
Під час роботи – розмови. Про фронт, про дітей-внуків, кулінарні вподобання, традиції та ідентичність регіонів, які поєднала війна. Але не лише вона.
Маємо чимало спільного. Насамперед – національну спадщину. Одна з локацій, де панує незламний дух наших пращурів – в етноцентрі «Українське село». Серед старих осель різних областей там є й хатина з Луганщини. На її ганку, здалося, почувся голос поколінь: «Випробування минають. Лишаються любов до землі й історія».
Ми не чекаємо на мир в нашій країні. Ми наближаємо його хто як вміє. Головне, щоб разом. Підтримуймо своїх і на передовій, й в тилу. Бо в єдності наша сила.
#ІнтеграціяВПОзМарківщини
#ДопомогаВійську
#СильніРазом
