ЩОДЕННИК БЛОГЕРА
Блог на сайті «AgroPolit.com»
Про автора: Олег Тарасов народний депутат «Слуга народу», голова підкомітету з питань удосконалення структури державного управління в сфері агропромислового комплексу
Агросектор і бюджет 2021 рік – повернути 1% аграрного ВВП та змінити пріоритети фінансування
На засіданні Комітету з питань аграрної та земельної політики ВР було запропоновано порушити питання щодо перегляду видатків держбюджету на 2021 рік в агросекторі.
Абсолютна більшість народних депутатів була незадоволеною як наявним розподілом коштів на програми підтримки сільськогосподарських товаровиробників, так і взагалі запропонованим урядом у проекті бюджету на наступний рік обсягом фінансування за програмою «Фінансова підтримка сільгосптоваровиробників» на рівні 4 млрд грн, тобто стільки ж, як і в поточному році.
Ще у вересні аграрним комітетом було подано пропозицію до бюджетного комітету ВР щодо спрямування на агросектор у 2021 році суми у розмірі 1% випуску продукції у сільському господарстві, як це дозволяють положення Бюджетного кодексу. У такому разі сільське господарство отримало б 8,4 млрд грн.
Проте, на жаль, така пропозиція була відхилена парламентським комітетом з питань бюджету, що ставить аграріїв у скрутне становище. Якщо ж виконати дану норму Бюджетного кодексу, то держава зможе забезпечити значну кількість потреб фермерів у коштах. Наприклад, частково вирішити питання компенсації за втрачені посіви внаслідок посухи або збільшити обсяг відшкодування ставок за кредитами.
До того ж, нещодавно прийнятий парламентом законопроект № 3295, який очікує на підписання Президентом, суттєво розширює інструменти державної підтримки сільського господарства, надаючи пряму можливість профінансувати нові напрямки, які стають все більш затребуваними.
Обговоривши у колі народних депутатів та профільного заступника Міністра економіки дану проблематику під час засідання комітету ми, групою народних депутатів: Марина Нікітіна, Дмитро Соломчук, Олександр Салійчук, Володимир Тимофійчук, Микола Кучер, Лариса Білозір, Олег Тарасов, надіслали депутатське звернення прем’єр-міністру Денису Шмигалю, міністру розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України Ігорю Петрашку та міністру фінансів Сергію Марченку з наступними пропозиціями:
при підготовці урядом проекту бюджету на 2021 рік до другого читання забезпечити виділення бюджетних коштів на державну підтримку сільськогосподарських товаровиробників у розмірі 1% випуску продукції у сільському господарстві та збільшити загальну суму видатків щодо підтримки аграрної галузі до 8,4 млрд. гривень;
переглянути напрями фінансової підтримки, поставивши пріоритети на ті, що пропонують і потребують представники агросектору, з обов’язковим обговоренням та погодженням напрямів з аграрним комітетом. Головна думка така – основна частина бюджетних коштів має бути направлена на здешевлення кредитів, компенсацію лізингових (це стосується техніки та обладнання) та страхових платежів тому, що такими видами підтримки можуть користуватися усі аграрії. Також у 2021 році обов’язково має бути передбачено допомогу аграріям за втрачені частково або повністю посіви у 2020 році, оскільки у цьому році держава їх не підтримала.
Водночас, мною подано поправку до другого читання законопроекту №4100-д про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо продовження до 2025 року дії норми про обов’язкове виділення держпідтримки для АПК. При цьому запропоновано змінити обмеження обсягу такої допомоги 1% аграрного ВВП на рівень від одного відсотка і більше. Знаю, що й інші колеги з комітету подали таку пропозицію.
Окрім цього, ватро зазначити, що комітетом було прийнято рішення запросити на наступне засідання міністра розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України Ігоря Петрашко та міністра фінансів Сергія Марченка задля предметного обговорення стану виконання бюджетних програм у 2020 році, а також можливих механізмів вдосконалення системи бюджетної підтримки в агросекторі.
Україні вже давно слід напрацювати системну концепцію державної підтримки сільського господарства задля того, щоб наша бюджетна політика була прогнозованою, зрозумілою та актуальною як для всього агропромислового комплексу, так і для потенційних інвесторів. Таким чином ми не лише забезпечимо наше фермерство необхідними коштами, а й зуміємо забезпечити передбачуваність дій держави, що буде, безумовно, позитивним сигналом для аграрної економіки. А я й надалі відстоюватиму потреби малих та середніх сільгосптоваровиробників(https://agropolit.com/blog/430-agrosektor-i-byudjet-2021-rik--povernuti-1-agrarnogo-vvp-ta-zminiti-prioriteti-finansuvannya). – 2020.– 20.11).
***
Блог на сайті «AgroPolit.com»
Про автора: Анатолій Косован, адвокат, керуючий партнер юридичної компанії «Kosovan Legal Group»
Ризики для агровиробників при оренді невитребуваних паїв
Договори оренди невитребуваних (нерозділених) паїв – одна з поширених форм використання земель для сільськогосподарського виробництва. Нам на практиці зустрічалися компанії, у яких кількість землі, орендованої за такими договорами, становить тисячі гектарів. При цьому кожен орендар чітко розуміє, що будь-який договір оренди невитребуваного паю припиниться автоматично після оформлення права власності на нього пайовиком або його спадкоємцем.
Не змінився цей ризик і після внесення змін Законом України № 2498-VIII, який набрав чинності 01.01.2019 р. і відповідно до якого передавати в оренду незатребувані землі стало можливим тільки після формування земельної ділянки. Більш того, наступний Закон 340-IX, який набув чинності вже 16.01.2020 р., уточнив, що договори оренди невитребуваних земельних ділянок припиняють свою дію з моменту реєстрації права власності на таку ділянку.
Все вищеописане давно відомо аграріям. Це ризики, з якими вони готові миритися. Однак, як виявляється, це далеко не все, і багато хто просто не готовий до того, що їм приготували законодавці.
Так, вище згаданим законом 340-IX були внесені додаткові зміни в чинне законодавство.
Крім вищезазначених, в статті 13 закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)», було внесено положення про те, що якщо до 01.01.2025 року власник незатребуваної земельної частки (паю) не оформив на себе право власності на відповідну земельну ділянку, то після формування такої ділянки та ухвалення рішення судом вона переходить у власність відповідного органу місцевого самоврядування як безхазяйна. Пояснюється це тим, що такі землі до сьогодні числяться в комунальній власності і органи місцевого самоврядування, а раніше і районні адміністрації,передавали їх в оренду не як власники і без реєстрації такого права за собою.
Незважаючи на той факт, що більшість виробників чули про таку норму, вони не співвідносять її з нормами, визначеними на початку статті, і дуже даремно.
Річу тому, що 2025 року вельми ймовірно, що велика частина невитребуваних паїв та земельних ділянок за передбаченою процедурою перейдуть в комунальну власність, оскільки дохід від їх оренди є істотною частиною місцевого бюджету. При цьому формально в момент оформлення права власності на таку ділянку договір оренди на неї буде припинений.
На практиці нам доводилося чути заперечення про те, що порядок, обумовлений положенням ст. 13 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)», стосується оформлення права власності на ділянку саме пайовиком або його спадкоємцями, а не будь-якого оформлення права власності. І тут можна було б допустити деякі сумніви і погодитися з неоднозначністю положень статті, якби не чинна судова практика.
Так, до 01.01.2019 року положення статті 14 того ж закону містили положення про можливість обміну земельними ділянками сільськогосподарського призначення. З огляду на той факт, що Закон регулює порядок обороту саме ділянок, виділених власникам паїв, сприймалося таке право обміну як виключно можливе за принципом пайової ділянки на пайову. Більш того, такий принцип був підтверджений і Верховним Судом України. Першим рішенням суду з цього приводу стала Постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у справі № 6-172цс14 від 5.11.2014 році. Однак в подальшому, а саме 15.05.2019 року Верховний Суд Постановою в справі № 227/1506/18 відступив від такого висновку.
Обґрунтовувалося це тим, що обумовлена можливість обміну ділянками хоч і передбачена в законі, що регулює пайові землі, але в самій нормі статті чітко не говориться про таке обмеження, як обмін винятково пайових земель на пайові. Таким чином, можливість обміну повинна трактуватися ширше – як обмін будь-яких сільськогосподарських земель.
І хоча фабула згаданої справи трохи відрізняється від ситуації, що розглядається, аналогія очевидна. Закон не вказує, яка саме особа повинна оформити право власності на невитребувану ділянку для припинення права оренди на неї. Якщо в законі чітко зазначено, що державна реєстрація припинення права оренди невитребуваних земель проводиться в момент оформлення права власності на ділянку, то саме такреєстратор і повинен буде вчинити, незважаючи на те, хто оформляє право власності – орган місцевого самоврядування чи пайовик. Попри все вищезазначене, таке «несподіване» розірвання договорів оренди не несе ризиків для врожаю, адже законодавець завбачливо вказав, що в разі такого розірвання договору оренди невитребуваних земель (паїв) орендар матиме право зібрати посіяний урожай з компенсацією новому власнику вартості оренди за необхідний для цього період часу.
Окремо варто звернути увагу на наявність в оренді невитребуваних земель (паїв) при придбанні аграрних компаній, адже таким чином ризики втрати права оренди істотно зростають, що має бути враховано нарівні з іншими підставами для зменшення суми угоди.
Часто у відповідь на застереження ми чуємо, що сільські ради та ОТГ не збираються визнавати за собою право власності на невитребувані землі або не мають необхідних для цього ресурсів. Однак думаю, що на багатьох з них чекає сюрприз, та й право звернення до суду відповідним органам законодавець не обмежив (https://agropolit.com/blog/431-riziki-dlya-agrovirobnikiv-pri-orendi-nevitrebuvanih-payiv). – 2020. – 26.11).
***
Блог на сайті «AgroPolit.com»
Про автора: Іван Фурсенко, перший заступник виконавчого директора Всеукраїнської асоціації громад
Законопроект 2194 – каталізатор завершення земельної децентралізації та передачі державної землі громадам
У Верховній Раді України очікує прийняття проект Закону України за № 2194 «Про внесення змін до Земельного кодексу України та інших законодавчих актів щодо удосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин». У законопроекті 2194 закладені ключові і вкрай важливі перетворення не тільки для земельної реформи, а і для реформи децентралізації.
Земля – це дійсно основне національне багатство для українського народу. А український народ – це 1470 громад, а не два десятка чиновників в обласних кадастрах. Тому надзвичайно важливо, щоб передача земель державної власності за межами населених пунктів у комунальну власність територіальних громад була закріплена законом 2194. Це невідворотно збільшить надходження до місцевих бюджетів від орендної плати (за попередніми розрахунками на 4,5 млрд грн щорічно), що сприятиме розвитку громад.
Реальна влада громад починається з реальних повноважень. Децентралізація та дерегуляція, що закладені законопроектом 2194, передбачають передачу повноважень територіальним громадам зі здійснення контролю на своїй території за самовільним зайняттям земельних ділянок. Органи місцевого самоврядування, відповідно до законопроекту 2194, зможуть здійснювати зміну цільового призначення ділянок та затверджувати детальні плани територій. Важливо пам’ятати, що громади є провідниками громадян і при здійсненні цих повноважень жителі громади зможуть контролювати своїх представників.
Відкритість даних та прозорість земельних процедур повинна стати запорукою успішного розвитку територій. Саме тому законопроектом 2194 передбачається надання документації із землеустрою статусу публічних, відкритих та загальнодоступних даних і скасування зайвих дозволів, та дублювання процедур перевірки документації із землеустрою. Лише у результаті скасування державної експертизи землевпорядної документації та погодження проектів землеустрою щодо відведення земельної ділянки суб’єкти не витрачатимуть додаткових 20 днів та 5 днів відповідно, та зможуть зекономити чималі грошові кошти. Окрім того, таке наболіле питання про межі громад буде вирішуватись шляхом запровадження чіткого, організаційно простого та незатратного механізму встановлення і фіксації у Державному земельному кадастрі меж громад, у тому числі ОТГ.
Зробити громади спроможними та навести лад у земельних відносинах – це наша спільна задача. Про це неодноразово заявляли і президент, і парламент, і уряд. Важливо не втратити цей шанс, інакше історична можливість може бути змарнована. Сподіваємось, що так і буде, і законопроект 2194 буде підтриманий Верховною Радою та ознаменує важливу сходинку у земельній децентралізації та дерегуляції(https://agropolit.com/blog/432-zakonoproekt-2194--katalizator-zavershennya-zemelnoyi-detsentralizatsiyi-ta-peredachi-derjavnoyi-zemli-gromadam). – 2020. – 27.11).
***
Блог на сайті «LB.ua»
Про автора: Михайло Поживанов, політик, громадський діяч, депутат Верховної Ради чотирьох скликань
Дуже тонка гра: хто і навіщо створив конституційну кризу?
Є ситуації, в яких відсутній позитивний герой. Не скажеш, що ось цей персонаж чинить правильно, а оцей – ні. Це, до речі, одна з прикмет української дійсності – розмивання правильних вчинків, помножене на цугцванг, коли кожен новий хід лише поглиблює кризу. Зокрема, і конституційну.
Про ситуацію довкола КСУ сказано достатньо. Я пропоную нестандартний до неї підхід, виступаючи одночасно в ролі захисника та обвинувачувача для обох сторін – сторони суду та сторони президента. Тому що тут, як вже було сказано, правих та винних просто немає.
Почнемо з суду. Що зробив КСУ? Це є загальновідомим. Виносячи за дужки юридичну казуїстику, скажімо зовсім просто. КСУ: 1) скасував електронне декларування доходів, 2) скасував відповідальність за незаконне збагачення, 3) «обнулив» діяльність НАЗК. Тепер – наступне питання: чому він це зробив?
Обвинувачі Конституційного Суду заявляють, що КСУ пішов на такий крок або на догоду Росії, або на догоду Коломойському, або на догоду Порошенку, який ненавидить Зеленського, або просто щоб заблокувати роботу НАЗК, яке перевіряє статки чиновників, зокрема, і суддів КСУ.
Я не стану розглядати всі ці варіанти з ряду причин. По-перше, я не є органом слідства і не маю доказів провини суддів або – навпаки – доказів їхньої невинуватості. По-друге, тому, що всі ці мотиви замішані на політиці, а я пропоную подивитись на ситуацію з іншого боку.
Конституційний Суд взявся за розгляд електронних декларацій тому, що отримав низку подань до КСУ з цього приводу. Тобто проігнорувати це питання суд не міг. Далі. Судді не вказали у своєму рішенні, що електронні декларації держслужбовців не мають перевірятися взагалі. КСУ стоїть на позиції декларування, але звертає увагу, що декларування суддів (мова саме про суддів!) має бути врегульовано в спеціальному порядку, який би не створював умов для тиску та для впливу, зокрема, на той же Конституційний Суд.
КСУ обстоює ту думку, що декларації суддів мав би перевіряти спеціально створений орган у системі судової гілки влади, а не виконавчої. А оскільки НАЗК належить саме до виконавчої влади, КСУ скасовує усі його активні повноваження.
Це я виступив у ролі адвоката КСУ. А тепер буде прокурорське «соло».
Чи знали судді КСУ, що їхнє рішення спричинить велику кризу? Гадаю, що не знати цього вони не могли. Чому вони тоді на це пішли? Існує конспірологія, яка твердить, що КСУ діяв у синергії з владою, яка потім сама ж гостро критикувала суддів за всі ухвалені ними рішення. Скажете, маячня?.. Можливо, але переключення уваги з програних місцевих виборів на якийсь більший скандал українській владі – тільки не користь.
До речі, про владу. Президенту Володимиру Зеленському нині не позаздриш: на нього тисне Захід, одночасно вимагаючи і повернути статус кво, і скасувати розправу над Конституційним Судом. Він (президент) вкрай непевно почувається у парламентських стінах, бо хоча 200 депутатів і зібрали підписи під зверненням про добровільну відставку суддів КСУ, для конституційної більшості (а вона може знадобитися президенту) цього замало.
Своє незадоволення висловлює Зеленському і опозиція в особі «Європейської солідарності», єхидно нагадуючи, що коли президент достроково розпускав парламент у 2019-му, якість КСУ його цілком влаштовувала, а тепер, виходить, вже ні… Хоча, зазначу принагідно, саме завдяки Петру Порошенку в 2016 році були ухвалені такі зміни до порядку звільнення судді КСУ, котрі зробили цього суддю фактично недоторканим.
Бо до цього моменту суб'єкти призначення суддів КСУ – президент України, Верховна Рада та з’їзд суддів могли їх і звільнити – за наявності відповідних підстав. Після 2016-го органи, що призначали суддів, лишилися тими самими: президент, парламент і з’їзд, але процедура звільнення змінилася докорінно. Тепер відправити у відставку чи звільнити суддю Конституційного Суду можуть виключно судді Конституційного Суду.
Можуть, якщо захочуть. А якщо не захочуть, то й не відправлять. Коло, таким чином, замикається на КСУ. І щоб не творилося у його стінах, як би не порушив присягу суддя КСУ, звільнити його стає неможливим.
За таких умов президента Зеленського суто по-людськи шкода. Бо, зрештою, це не він, а його попередник запровадив таку схему. Але як політику Зеленському не має пробачень. Бо тут, напевно, має рацію колишній глава ОП Андрій Богдан, котрий каже, що президент не міг не знати, що готують в стінах КСУ. І якщо для нього було важливим зберегти роботу антикорупційних структур, треба було краще їх захищати.
І ще трохи критики Зеленського. Бо його заклик відправити у відставку весь склад КСУ, а також недолугі погрози на адресу парламенту – розпустити його, якщо парламент не «дотисне» розпуск Конституційного Суду (а «дотиснути» ВРУ цього не може ніяк, бо немає у депутатів таких повноважень) не витримує ніякої критики.
В цьому відношенні Зеленський нічим не кращий за Порошенка – обидва крутили інституційними основами України, як хотіли. Хоча традиція використовувати інституції держави у власних цілях сягає ще часів Кучми.
І ще один нюанс. Хай це не звучить як виправдання судді Тупицького, якого нині обвинувачують в тому, що він оформив свою земельну ділянку в Криму за законами і процедурами країни-окупанта, але що зробила наша країна, аби не тільки суддя Тупицький, але й решта власників майна на окупованому півострові відчували захищеність з боку української держави?
Проте Крим і долі людей, які звідти виїхали (або які там лишилися після анексії) – це окрема тема для розмови. А я хочу повернутися до президента Зеленського.
Вочевидь, не варто нагадувати, що його реакція на події довкола КСУ була блискавичною. Президент Зеленський відразу ж скликав засідання РНБО. Після чого Кабінет Міністрів своїм рішенням зобов’язав НАЗК відкрити доступ до декларацій (хоча робити цього права він не мав). А невдовзі президент вніс до Верховної Ради законопроект про припинення повноважень Конституційного Суду.
(До речі, зауважу, що жоден голова ВРУ не повинен вносити на розгляд Ради закони, які порушують Конституцію, якщо такими є висновки науково-експертного управління. Тут або слід внести зміни до регламенту або передбачити відповідальність за таки дії керівництва ВРУ).
Але повертаючись до законопроекту Зеленського. Як вже було сказано вище, згідно із діючим законодавством, виконавча або законодавча влада позбавлена впливу на звільнення суддів КСУ чи дочасне припинення їхніх повноважень. Таке рішення може прийняти лише сам суд, причому – по кожному судді окремо.
Ситуація зайшла в глухий кут, і її жодним чином не виправив вчинок «слуги народу» Арахамії, котрий разом з іншими народними депутатами оприлюднив звернення до суддів із закликом добровільно подати у відставку.
Не видно поки виходу і в ініціативі спікера ВРУ Разумкова, який зареєстрував законопроект, що відновлює права НАЗК, скасовані рішенням Конституційного Суду. Експертне середовище слушно зауважує, що конституційну кризу ухвалення такого законопроекту не розв’яже, хоча, можливо, і ослабить напругу у стосунках України та Заходу, котрий вельми незадоволений усіма останніми подіями.
Та в кожному разі варіант із ухваленням нового законодавства та його імплементацією у законний спосіб представляється зараз єдино правильним. Закони можуть бути кращими або гіршими, з вищими або нижчими шансами на ухвалення парламентом, але це будуть закони, а не ламання через коліно Конституційного Суду.
Повторю ще раз свою основну думку: нинішня криза закладалася давно. Не Зеленським і не Порошенком. Ще на етапі створення Конституції у 1996-му в Основний закон бути вписані моменти, які згодом стали детонаторами її руйнації. Зокрема, і ті, що торкалися Конституційного Суду. На той період часу це здавалося єдиним розумним компромісом між непримиримими антагоністами – комуністичною більшістю з одного боку та Народним Рухом і рештою демократичної опозиції з іншого.
Історія, як то кажуть, не знає умовного способу, і зараз немає сенсу міркувати над тим, що було би, якби у нас вийшла інша Конституція і утворився інший Конституційний Суд. Але щоб зробити крок з тієї історії у нинішнє сьогодення чи навіть у краще майбутнє, треба все таки поважати закон. А якщо він не гідний поваги, то писати та ухвалити інший.
Але в жодному разі не перекреслювати його чиїмось імперативом. Бо так ми знову і знову впиратимемося лобами не просто у чергову кризу, а в цілу стіну з криз (https://lb.ua/blog/mykhaylo_pozhyvanov/470340_duzhe_tonka_gra_hto_i_navishcho_stvoriv.html).– 2020. – 11.11).
***
Блог на сайті «LB.ua»
Про автора: Галина Янченко, народна депутатка, заступниця голови Антикорупційного комітету ВРУ, заступниця голови фракції «Слуга народу»
Виплати біологам: Чому держава «забула» про працівників, від яких залежить Covid-тестування?
Щодня лабораторії в Україні роблять близько 50 тисяч ПЛР-тестів та сотні тисяч досліджень методом ІФА на коронавірус. А також мільйони інших важливих досліджень необхідних для контролю стану не тільки хворих на covid, але і всіх інших пацієнтів.
Однак, люди, руками яких робиться тестування, для держави є поза межами боротьби з Covid-19. Йдеться про біологів, які працюють в лікарнях та лабораторних центрах.
На базі їх досліджень лікарі ставлять діагнози та призначають лікування, вони також працюють з коронавірусом. Не зважаючи на це, біологи не мають додаткового соцзахисту від держави та не отримують додаткових виплат за ризики на роботі. Причиною цьому є складнощі бюрократії.
Біологи, бактеріологи, генетики, біохіміки – ці працівники закладів охорони здоров'я, які працюють на посадах професіоналів з вищою немедичною освітою, є у штаті кожної лікарні. Водночас, у класифікаторі професій їх посади не віднесені до посад медичних працівників.
Лікар-лаборант може отримувати додаткову надбавку за свою роботу, а біолог – ні. Хоча працюють вони пліч-о-пліч, вчились по схожих навчальних програмах та проходять схожу атестацію, що і медики, які завершили медичні виші.
За даними Профспілки працівників охорони здоров'я України, на сьогодні до 90% працівників лабораторій, що здійснюють тестування населення на COVID-19, належать саме до категорії професіоналів із вищою немедичною освітою.
«Ковідні» виплати – не єдині соціальні гарантії, яких біологи позбавлені через відсутність їх посад у класифікаторі медичних професій. Вони також не мають права на оздоровчі виплати, не отримують медичну страховку, не мають медичного стажу.
Вважаю такий стан справ дискримінацією по відношенню до біологів. Але ситуація може і повинна бути вирішена на рівні уряду та Міністерства охорони здоров'я.
Для цього моя команда вже розробила проект змін до нормативної бази, зокрема, наказу МОЗ N11, яким пропонуємо внести зміни до Довідника кваліфікаційних характеристик професій працівників. Його необхідно доповнити підрозділом «професіонали в галузі медико-лабораторної справи», посадами спеціалістів з вищою немедичною освітою, які працюють в системі охорони здоров'я: біологів, біохіміків, генетиків, бактеріологів, вірусологів, паразитологів, імунологів та мікробіологів-вірусологів.
Це питання може бути вирішене достатньо оперативно та без ухвалення додаткових змін до законодавства. Достатньо внести зміни до наказів МОЗ та уряду, та вже у грудні розпочати виплати надбавок і цим працівникам медзакладів.
Додам, що в Україні існує спільнота біологів, вони дуже активні та дуже вболівають за свою роботу. Завдання держави – зберегти та підтримувати таких професіоналів своєї справи. А поки через низькі зарплати люди звільняються з лабораторій.
Закликаю Міністерство охорони здоров'я, а також Кабінет Міністрів якнайшвидше звернути увагу на цю проблему. Та змінити нормативну базу для того, аби вклад у боротьбу з Covid-19 біологів та всіх професіоналів з вищою немедичною освітою був оцінений державою належним чином (https://lb.ua/blog/halyna_yanchenko/470512_viplati_biologam_chomu_derzhava.html ) – 2020. – 13.11).
***
Блог на сайті «LB.ua»
Про автора: Олександр Борняков, заступник міністра цифрової трансформації
Найкраща інвестиція. Зміни в ІТ-освіті заради майбутнього
Глобальне завдання Мінцифри – побудова цифрової держави. Основа ж кожної держави – її громадяни – освічені, сучасні та успішні. Тому, окрім покращення умов для розвитку технологічних галузей та створення цифрових продуктів, Мінцифри фокусується на розвитку IT-освіти. Інвестиції в освіту – це інвестиції в майбутнє суспільства, бо саме висококваліфіковані спеціалісти є ключовою можливістю для створення доданої вартості. Зростання IT-сектору України, який поступово стає локомотивом національної економіки, вимагає збільшення кількості таких спеціалістів. Мінцифри бачить декілька шляхів розвитку системи підготовки IT-фахівців в Україні для зміцнення позицій цифрової економіки на глобальному ринку у співпраці з профільними державними органами.
Цайтгайст
Світовий тренд на розвиток цифрових галузей економіки невпинно набирає обертів. Український IT-сектор має всі шанси стати новим епіцентром розвитку національної економіки, адже генерує близько 6 млрд доларів на рік. Аби підтримувати та стимулювати наявні темпи зростання у 20-25% ринок потребує постійного залучення нових кваліфікованих спеціалістів.
Наразі існуючі норми IT-спеціальностей та професій в Україні не відповідають потребам ринку, а спеціалізації, які отримують випускники вітчизняних університетів, – вимогам часу. До прикладу, у нас відсутня спеціальність Data scientist, що є затребуваною в цифровому секторі. Натомість існує оператор комп'ютерного набору та оператор з введення даних в електронно-обчислювальні машини.
Окрім задоволення потреб ринку, інвестиції в навчання громадян – це рушійна сила розвитку економіки. Як показує світовий досвід, один долар, вкладений в університетську підготовку фахівців, приносить державі 7-8 доларів непрямих надходжень в майбутньому. Тобто кошти, що витрачаються сьогодні державою на підготовку IT-фахівців, повернуться багаторазово: це і податки, і додана вартість, і зростання експорту – глобальна вигода для економіки країни.
Усвідомлюючи важливість якісної освіти й високу рентабельність інвестицій в підготовку IT-фахівців, закріплення в державних стратегіях пункту про пріоритет IT-сектора в українській економіці є надзвичайно актуальним завданням.
Уряд розуміє необхідність розвитку IT-освіти, тому МОН виділяє додаткові бюджетні квоти на навчання профільних спеціалістів.
Серед студентів, що почали навчання у 2020 році кожен восьмий абітурієнт, що навчається за кошти держбюджету, буде вивчати IT-спеціальності. На студентів з ІТ-освітою припадає вагома частка держзамовлення – 12% від загальної кількості абітурієнтів усіх спеціальностей. В абсолютних цифрах – це 20 554 осіб. І МОН, і Мінцифри усвідомлюють важливість цього напрямку та перебувають у постійному контакті. Так у наборі абітурієнтів у 2020 році збільшення державного замовлення на IT-спеціальності зросло на 33% в порівнянні з попереднім роком. У наборі на 2021 навчальний рік міністерства планують зберегти цю динаміку та збільшити державне замовлення, відповідно до темпів росту індустрії.
Паралельно з цим, Мінцифри разом з Мінекономіки та Національним агентством кваліфікацій, розробляє новий класифікатор професій для ІТ-галузі, який відповідає сучасним тенденціям.
Особлива увага до розвитку IT-освіти – з одного боку є відображенням зростання інтересу до IT-спеціальностей, з іншого – державної підтримки галузі. Це слугує міцним базисом для створення повноцінної екосистеми розвитку IT-сектору в Україні.
Win-win співробітництво держави та IT-індустрії
Перспективним у цьому напрямі є розвиток партнерства держави та IT-сектора. Саме розробка спільних навчальних програм або створення нового ЗВО, регульованого ІТ-спільнотою за підтримки держави, дозволить українським студентам отримати знання та навички, яких насправді потребує ринок. Такий ЗВО зможе надавати освіту у галузі Computer Science & Engineering за сертифікованими та рекомендованими програмами профільних асоціацій. Ця ідея – запорука сталого розвитку як для держави, так і для індустрії. Подібне партнерство можна масштабувати й на інші інноваційні спеціальності, якість навчання на яких можна значно підвищити, залучивши провідні компанії індустрії.
Іншим потужним механізмом кадрового наповнення IT-індустрії є перекваліфікація безробітних громадян, що перебувають на обліку в центрах зайнятості. На ІІ квартал 2020 року в Україні зареєстровано півмільйона безробітних. Аби ці громадяни отримали роботу, Державний центр зайнятості підвищує або змінює кваліфікацію працівників згідно з потребами ринку. І має на ці заходи затверджений бюджет. У той самий час, ми маємо до 40 тис. відкритих вакансій в IT-компаніях – з різними вимогами до досвіду та підготовки шукачів.
Ми пропонуємо розв'язання цієї проблеми за рахунок колаборації IT-компаній з центрами зайнятості та освітніми закладами. Рішення, яке ми бачимо, виглядає так: IT-компанія формує запит на необхідних працівників, а спеціалізовані академії обирають кого відносно швидко та за мінімальних витрат можна навчити даним професіям. Державний центр зайнятості дає відповідний бюджет на перепідготовку. Якщо бюджету не вистачає, ІТ-компанії можуть доплатити різницю.
Цікавою інновацією є те, що чи підходить людина для перекваліфікації може визначити спеціальний тест. Нейронна мережа аналізує, яку спеціальність краще обрати людині. До речі, дана система вже успішно існує, і ІТ-асоціації готові її безкоштовно надати центрам зайнятості.
Таким чином, громадяни отримують новий затребуваний фах з гарантіями працевлаштування, ІТ-компанії – нових спеціалістів, а Державний центр зайнятості раціонально та цілеспрямовано використані кошти та успішний результат. Так, цією ініціативою ми не вирішуємо проблему безробіття та профпереорієнтації повністю, проте – це значний крок до сталого розвитку.
Станом на сьогодні за нашою ініціативою та підтримкою Мінекономіки підготували проєкт постанови Кабінету міністрів України з відповідною ініціативою. Проєкт проходить фінальні регламентні процедури узгодження та незабаром буде представлений на розгляд Кабінету Міністрів України. Прийняття цієї постанови стане чудовим прикладом державно-приватного партнерства в галузі освіти та цифровізації України. Але головне – це нові можливості для тисячі українців мати перспективну роботу та отримувати гідну конкурентну заробітну плату.
Правильний вектор
За останній рік державна політика у сфері інформаційних технологій суттєво змінилася. Гасла та декларації змінилися чітким баченням, стратегією та діями. І освіта у цьому процесі відіграє важливу роль. Мінцифри бачить розв'язання проблеми комплексно, де освітні ініціативи – це один із базових кроків.
Розвиток освіти у сфері високих технологій є органічною частиною Дія City – нового правового режиму для ІТ-індустрії. Тут тисячі висококваліфікованих спеціалістів знайдуть визнання, започаткують свої стартапи та продуктові компанії, що принесе високу економічну вигоду і самим працівникам, і державі в цілому. Адже за питанням надання якісної освіти постає питання мотивації спеціалістів залишатися в країні та розвивати національну економіку, а не їхати шукати кращих умов за кордоном. Дія City – це відповідь на це запитання, комплексний підхід для створення успішної цифрової України (https://lb.ua/blog/oleksandr_borniakov/471306_naykrashcha_investitsiya_zmini.html).– 2020. – 23.11).
***
Блог на сайті «LB.ua»
Про автора: Грігол Катамадзе, президент ВГО «Асоціація платників податків України»
Національна економічна стратегія – шанс стати високотехнологічною державою
Кабінет Міністрів України презентував Національну економічну стратегію-2030. В її межах опублікувано результати аудиту економічної політики в країні за останні три десятиліття, а також окреслено вектори національної економічної стратегії України 2030. Мене тішить поява такого документу, адже в нинішніх умовах ми потребуємо покрокової стратегії розвитку економіки.
З приводу стратегії досі триває дискусія, і робота над нею продовжується. Чи реалістичний є $1 трлн. нереалізованого потенціалу України? Чи дієвим є заявлений план? Скільки часу знадобиться на реалізацію зазначених кроків? Чи збережуться усі ці пріоритети за наступної зміни Кабінету міністрів, які відбуваються у нас надто часто?
Я вважаю, що уряд нашої держави для підтримки та збереження малого підприємництва має розробити нові та вдосконалити чинні підходи в частині податкового, інвестиційного, цінового режимів, надавати фінансову-кредитну та матеріально-технічну підтримку, стимулюючи розвиток підприємництва та скасувати ті положення, які гальмують його розвиток.
Наша Асоціація завжди виступає партнером бізнесу та влади, бере активну участь в опрацюванні всіх законодавчих ініціатив, спрямованих на поліпшення умов ведення бізнесу та удосконалення адміністрування податків. І дана стратегія для нас – надія на те, що Україна може перетворитися на сервісну, високотехнологічну державу з цифровим розвитком, яким вона не поступається іншим країнам і є рівною серед кращих у світі.
Чимало того, на чому наполягала бізнес-спільнота, вже враховано у цьому документі. Зокрема, пункт щодо ліквідації податкової міліції та економічних департаментів у різних силових структурах, а натомість – створення єдиного органу боротьби з фінансовими злочинами – Бюро економічної безпеки.
Позитивним є включення до стратегічних кроків уряду заміни податку на прибуток податком на виведений капітал, за одночасної амністії капіталів. Наша Асоціація та інші представники Української ради бізнесу постійно наголошують на необхідності такого непопулярного, але вкрай необхідного кроку.
Також у стратегії прописано зниження навантаження на Фонд оплати праці до 22-25% – це також один з пріоритетів бізнесу. Переконаний: такий крок призведе до справжньої детінізації бізнесу та покладе край «чорним бухгалтеріям» та зарплатам у конвертах.
Врахував уряд і пропозицію бізнесу щодо підприємців, зобов’язаних встановити програмні РРО, погодившись, що обов’язковій фіскалізації повинні підлягати лише ризикоорієнтовані галузі.
У цьому документі ще багато корисних та необхідних норм, спрямованих на розвиток економіки та створення привабливого та комфортного середовища для внутрішніх і зовнішніх інвесторів. Хочу лише застерегти від надмірного захоплення залученням західних інвесторів та зовнішніх інвестицій на шкоду внутрішнім. Для того, щоб стимулювати економічні процеси всередині держави, потрібно змусити працювати саме українські гроші.
Крім того, підтримую слушну думку своїх колег з УРБ щодо зменшення ролі держави у ключових процесах. Вже давно доведено, що держава є поганим власником і поганим інвестором, адже, вкладаючи, ризикує не власними коштами. Тому ми як бізнес виступаємо за те, щоб Україна перетворилася на сучасну, цифрову, сервісну державу, де працює реальний приватний сектор – розвиваючи економіку, збільшуючи кількість робочих місць, підвищуючи купівельну спроможність населення та створюючи великі фонди для забезпечення пенсіонерів та соціально незахищених громадян.
Крім того, ми як учасники процесу з розробки цього документу мусимо постійно тримати руку на пульсі щодо виконання стратегії. Можливо, навіть законодавчо закріпити інституцію, що слідкуватиме за виконанням пунктів документу. Адже навіть найкращі ініціативи без належного контролю за виконанням ризикують залишитися на папері (https://lb.ua/blog/grigol_katamadze/471316_natsionalna_ekonomichna_strategiya-.html).– 2020. – 23.11).
***
Блог на сайті «LB.ua»
Про автора: Василь Журавель, СЕО Meest International
