A A A K K K
для людей з обмеженими можливостями
Марківська громада
Луганська область, Старобільський район

Про необхідність справжньої реформи СБУ

Дата: 21.12.2020 13:38
Кількість переглядів: 115

Одразу після карантину Верховна Рада може розглянути законопроект «Про Службу безпеки України». Законопроект пропонує досить серйозні зміни у обсязі повноважень та структурі спецслужби. Проте, схвалений профільним комітетом текст не має підтримки від самої СБУ, також до нього є багато критичних зауважень від вітчизняних та закордонних експертів. Після кількох раундів доопрацювань текст проекту став компіляцією різних підходів, і не може вирішити всі наявні проблеми. Гордіїв вузол суперечностей потрібно розрубувати політичним рішенням – відкликати або «провалювати» цей проект і оперативно готувати новий. Адже проблеми і виклики чекати не будуть.

СБУ пройшла через кілька хвиль кадрових чисток і люстрацій, проте за своєю структурою залишається спадкоємцем радянського КДБ. В ті часи спецслужба мала забезпечити тотальний контроль за всіма галузями економічного та соціального життя, за всіма громадянами. Спецслужба повинна була бути багаточисельною, розгалуженою, і до сфери її повноважень належало все – від інакомислення до контролю за Збройними Силами. Протягом 30 років незалежності із СБУ виділили в окремі структури Службу зовнішньої розвідки та Держспецзв'язок. Прикордонники теж уже давно не підпорядковані СБУ, на відміну від Росії, де прикордонна служба входить до структури ФСБ (через це там така велика загальна чисельність службовців).

Метою реформи має стати трансформація спеціальної служби в невелику мобільну високотехнологічну структуру, щось на зразок британської MI5. І вичерпним переліком завдань СБУ мають бути контррозвідка, боротьба з тероризмом та охорона державної таємниці. Інші функції вже давно можна передати іншим органам, перш за все правоохоронним, для уникнення дублювання. Саме такими були реформи у посткомуністичних країнах Східної Європи, і цей досвід виявився успішним. Які ж є ключові проблеми і завдання у проведенні реформи?

Перше і зрозуміле – позбавити СБУ функції боротьби з корупцією. Давно створено спеціалізовані антикорупційні органи, хоча питання їх ефективності – це не тема цієї публікації. Саме діяльність уповноваженого антикорупційного підрозділу СБУ є найбільш скандальною темою у критичних публікаціях та журналістських розслідуваннях. Щодо позбавлення СБУ функції боротьби з корупцією до речі склався консенсус усіх сторін.

Більш складне питання – економіка. Представники СБУ наполягають на збереженні функції контррозвідувального захисту економіки. Для цього пропонують зберегти право заходити на підприємства, на митні пости, давати обов'язкові до виконання приписи суб'єктам господарювання. Критики цього підходу застерігають від ризику втручання у підприємницьку діяльність, перешкоджання бізнесу та формування корупційних механізмів. Ефективним варіантом компромісного рішення може стати збереження повноважень спецслужби по протидії економічному шпигунству, але при виявленні таких фактів – оперативна розробка та інформування керівництва підприємств чи уповноважених правоохоронних органів. Без права зупиняти розмитнення контейнерів чи інших інструментів прямого тиску на бізнес. Подібний підхід має бути і у розробці організованих злочинних угрупувань – лише в разі виявлених контактів із установленими шпигунами, і в координації з профільним правоохоронним органом.

Ще один дискусійний момент – збереження чи передача слідчих функцій. В будь-якому випадку в перспективі 1-2 років ДБР не готова отримати до своїх обсягів роботи ще і всю підслідність СБУ. З іншого боку, при скороченні сфер повноважень кількість розслідувань також значно скоротиться (вона і так невелика). І розслідувати справи проти шпигунів і терористів зможе спеціальний підрозділ всередині ДБР, сформований із колишніх слідчих СБУ з відповідною компетенцією.

При підготовці законопроекту проявилася і глобальна світова проблема – як знайти баланс між інтересами безпеки з одного боку, і правами людини – з іншого. Не зважаючи на всі воєнні загрози, в мирний час спецслужба повинна проводити оперативні заходи щодо громадян лише за дозволом суду та під прокурорським наглядом. Без виключень і особливих випадків. Небезпечною є пропозиція надати Службі повноваження припиняти діяльність політичних партій та телеканалів без рішення суду. Проблема російської пропаганди існує, але її треба вирішувати в рамках Конституції та з урахуванням гарантування свободи слова. Оцінювати політичну складову редакційної політики – не справа СБУ, її завдання – виявляти контакти із спецслужбами інших країн чи тим більше отримання від них фінансових ресурсів.

Окреме важливе питання – суспільний і парламентський контроль за діяльністю СБУ. І з одного боку, персональний склад та посадові обов'язки співробітників має бути захищений державною таємницею. Але з іншого – повинні бути звіти Голови СБУ парламенту, закриті звіти парламентському комітету з розвідки (з відповідними допусками і обмеженнями), і чіткий перелік публічної інформації.

Саме ці підходи повинні стати основою для нової концепції реформування СБУ. Ініціатором реформи виступив Президент В.Зеленський ще у 2019. Він же подав першу версію законопроекту 3196 до Верховної Ради. Своє бачення Президент оголосив на засіданні комісії з правової реформи: «Позбавлення СБУ компетенції з протидії кримінальним правопорушенням у сфері економіки, корупції та контрабанди, а також контррозвідувального захисту економічних інтересів держави, що не відповідає європейським традиціям». З часу внесення законопроекту до його тексту внесли досить багато правок, і багато з них реально корисні і прогресивні. Проте, в будь-якому, випадку текст тепер містить забагато контраверсійних норм і не буде підтриманий більшістю депутатів.

Саме тому оптимальний вихід – негативне голосування за текст 3196. І тут важливо не попасти у пастку, коли цей законопроект буде відхилений, а новий не буде розроблятися. Тоді у СБУ збережуться всі ті надлишкові повноваження, які відволікають її на економічні процеси і залишають замало ресурсів на виявлення шпигунів. Потрібна формалізація робочої групи і постановка їй чітких умов та дедлайнів для розробки і презентації нового проекту. Звичайно, роль представників власне СБУ має бути ключовою у розробці закону. Проте, навіть вони будуть обмежені рамками загального підходу до реформування. А питання родичів за кордоном у співробітників СБУ, кількості генеральських посад чи відомчих навчальних закладів можуть бути доопрацьовані уже в робочому порядку (https://blogs.pravda.com.ua/authors/popov/5fb7863798209/). – 2020. – 20.11).

 

***

Блог на сайті «Освіта.ua»

Про автора: Сергій Захарін, доктор економічних наук, професор, голова ГО «Науково-дослідний інститут економічного розвитку», керівник патронатної служби міністра освіти і науки України.

 

Сергій Захарін: про реформу шкільної освіти

У публічному просторі точиться дискусія стосовно доцільного строку навчання у середній школі. Нині цей строк становить 11 років, а буде (якщо законодавство залишиться незмінним) 12 років. Є поважні автори, які вважають, що цей термін має бути довшим, але є автори і з протилежною точкою зору.

У статті 53 Конституції України вказано, що повна загальна середня освіта є обов'язковою. Тобто, кожен український громадянин обов’язково має здобути саме повну загальну середню освіту (а не базову). Проте конституцієдавець не визначає строків здобуття цієї освіти. Цей строк – питання суспільного консенсусу.

Ми маємо чітко розуміти: що саме ми очікуємо від ланки середньої освіти? На які результати розраховуємо? Зрозуміло, що «на виході» ми хочемо отримати людину, готову або до навчання у закладі освіти вищої ланки, або до самостійного життя, причому ця людина має вміти мислити самостійно, критично, творчо, а також ухвалювати зважені побутові рішення.

Одначе слід врахувати, що освіту людина здобуває у соціальному середовищі – у родині, колі друзів, у взаємодії з чужими людьми. А також у системі формальної освіти: спочатку – у дитячому садочку, потім – у школі, а потім – у закладах вищої, фахової та професійно-технічної освіти. В Україні функціонує потужна система позашкільної освіти (спортивні секції, мистецькі студії, музичні школи, гуртки тощо), якою можна пишатися. Окремі громадяни навіть вчаться на докторських програмах.

Слід також врахувати, що значну частину компетентностей ми здобуваємо на робочому місці, і кожне нове робоче місце відкриває для нас багато нового і цікавого (ну правда ж?). Отже, школа формує лише невеличку частину «здатності до критичного і творчого мислення», і строк навчання у школі на цю здатність майже не впливає.

Інколи пишуть, що збільшення строку навчання у середній школі – це закономірний процес розвитку людської цивілізації. Чим більше нагромаджено знань – тим більше потрібно часу, аби їх опанувати.

Якби це було правдою, то через 30-40-50 років тривалість шкільної освіти буде досягати 15 або 20 років. Адже «цивілізаційна історія людства» йде вперед, і якщо пристати на згадану точку зору, то чим більше цієї історії – тим довшим має бути строк шкільної освіти.

Можливо, строк шкільної освіти має визначатися у міжнародних угодах?

Відповідно до «Угоди про асоціацією Україна – ЄС» (ця назву взято у лапки, оскільки офіційна назва інша), повною мірою поважаючи обов’язки Сторін щодо змісту навчання та організації освітніх систем, а також їхнє культурне та мовне розмаїття, Сторони сприяють розвитку співробітництва в галузі освіти, навчання та молодіжної політики з метою покращення взаєморозуміння, активізації міжкультурного діалогу та посилення знань щодо відповідних культур (ст.430).

Це цілком природньо, і це цілком законно, якщо кожна країна будує освітню систему, виходячи в першу чергу із власних національних інтересів. «Родзинка» полягає у тому, що у країнах ЄС, як правило, обов’язковою є лише базова середня освіта, а не повна загальна.

У багатьох країнах «нової Європи» (Естонія, Латвія, Словаччина, Словенія, Хорватія, Чехія) тривалість здобуття базової середньої освіти становить 9 років. Випускникам видається відповідний документ, натомість після цього учні можуть обрати «індивідуальну освітню траєкторію» – або залишитися у профільній школі, або вступити до професійної гімназії, або йти працювати, або їхати вчитися за кордон. У окремих країнах (приміром, Данія, Швеція) функціонують так звані «академічні школи», після закінчення якої учень вступає до закладу вищої освіти. Тобто, у школі 10-11-12 років вчаться лише ті, хто хоче продовжити навчання у закладі вищої освіти. У Великій Британії рік у закладі дошкільної освіти одночасно зараховується як перший рік у середній школі. У деяких країнах середню освіту можна здобувати аж до 19 років (приміром, у Фінляндії). У Фінляндії навчання у школі починається, як правило, у 7-річному віці, а у дитячому садочку – у 3-місячному. В окремих країнах (Італія, Нідерланди) тривалість повної загальної середньої освіти становить навіть не 12, а 13 років. У Німеччині визначення строків навчання є компетенцією земель (регіонів): у певних землях – один строк, в інших землях – інший.

Чий досвід кращий? На жаль, експерти та експертки дуже часто роблять висновки не на основі глибокого аналізу, а виходячи із завдання, які сформовані організацією певної країни-грантодавця. Сьогодні «кращою» може бути одна країна, завтра – інша, а післязавтра – третя.

У будь-якому випадку, і це очевидно, ми не маємо сліпо копіювати іноземний досвід. «І чужому навчайтесь, і свого не цурайтесь».

В окремих публікаціях згадується, що філософія «Нової української школи» передбачає навчання протягом 12 років.

На мою думку, «Нова українська школа» передбачає формування особливого освітнього середовища, яке має дати дитині можливість максимально повно розкрити свій потенціал та підготуватися до достойного дорослого життя. Але виконання цього завдання не залежить від строку навчання у школі.

Мені у руки попала видана у 2016 році брошурка «Нова українська школа», упорядник – Лілія Гриневич та ще 10 авторів. У розділі «Формула нової школи» наведено багато гасел: звучать красиво, а зміст – десь колись ми це вже чули.

Написано: «Педагогіка партнерства». Раніше це називалося «принцип індивідуалізації колективності навчання». «Виховання на цінностях» – у радянських підручниках це називалося «виховуюче навчання». «Орієнтація на учня» – академік Василь Кремень сформував це у теорії дитиноцентризму. «Умотивований вчитель» – про це говорять не перший рік. «Наскрізні компетентності» – раніше це називали «міждисциплінарні зв’язки». «Автономія школи» – у певному обсязі вона була завжди, у тому числі завдяки діяльності педагогічних рад. «Справедливе фінансування і рівний доступ» – формульні підходи у бюджетному фінансуванні освітнього процесу застосовуються вже майже століття, і кожний раз це було «справедливо». «Сучасне освітнє середовище» – ну хіба ж хтось проти?

Припустимо, що ми все ж таки поступово збільшуємо кількість років навчання у школі – на рік, два, три, п’ять. Значить, ринок праці отримає кваліфікованих фахівців та робітників пізніше, аніж це ставалося раніше? Чи зацікавлена національна економіка у тому, аби молодий фахівець ставав до роботи не в 21-22, як зараз, а в 23-24 роки, а згодом – ще пізніше? Такий фахівець, можливо, буде пам’ятати, що йому колись розповідали про Бразилію, про диких мавп, проте (боюся помилитися) рівень його професійної компетентності залишиться на «дореформеному» рівні, адже рівень та строк навчання у закладі професійної освіти залишається без змін. Чи потрібно роботодавцю «зайва компетенція», здобута за кошти платників податків у середній школі – питання риторичне.

Вважається, що скорочувати строк здобуття середньої освіти не можна, оскільки тоді доведеться скорочувати шкільних вчителів.

Насправді у випадку переходу на 10-річне навчання можливе дуже незначне скорочення вчителів, і воно справді буде дуже-дуже незначним – у зв’язку з тим, що в Україні багато вчительських вакансій, а молодь працювати у школу йде неохоче (на жаль).

Але давайте вдумаємося, як-то кажуть, відповідально. Чи повинна дитина вчитися у школі 12 років (з 6-7 до 18-19 років) лише для того, аби працевлаштувати вчителів? Чи повинна дитина сидіти за партою до 19 років не тому, що так справді потрібно для розвитку її особистості, а лише тому, аби певна кількість достойних громадян (учителів) могла отримувати заробітну плату? На мій погляд, ця точка зору є «вузьковідомчою», а тому – хибною.

Прошу мене зрозуміти правильно. Пропонуючи запровадження 12-річного навчання у середній школі, потрібно виходити не з прагнення виконати певні «міжнародні домовленості» (яких немає) або «євроінтеграційні устремління». Ми маємо виходити виключно із інтересів дитини. Маємо зробити так, аби 12 років навчання у школі були наповнені сучасним змістом, що потрібен самій дитині, враховуючи її індивідуальні потреби. Дитина, як мінімум, повинна не втратити жаги до подальшого навчання (https://osvita.ua/blogs/77326/). – 2020. – 04.11).

 

***

 

Блог на сайті «Освіта.ua»

Про автора: Сергій Захарін, доктор економічних наук, професор, голова ГО «Науково-дослідний інститут економічного розвитку», керівник патронатної служби міністра освіти і науки України.

 

С. Захарін: ключові показники ефективності ректорів

Одним з елементів реформи «нової вищої школи» стало запровадження так званого «KPI ректорів» – воно передбачає встановлення цільових (планових) показників діяльності закладу вищої освіти. Передбачалося, що ці показники мають бути досягнутими завдяки діяльності керівника закладу вищої освіти – ректора. Автори нової ідеї оголосили, що це чергова перемога, і таким чином буцімто можна забезпечити підвищення ефективності функціонування усієї системи вищої освіти. Давайте розбиратися.

У грудні 2019 року до чинної редакції Закону України «Про вищу освіту» було внесено доповнення: з новообраним ректором (переможцем виборчих перегонів) укладається контракт, у якому мають бути визначені цільові показники діяльності закладу вищої освіти.

У розвиток зазначеної законодавчої новели Постановою Кабінету Міністрів України від 13 травня 2020 р. № 360 було внесено зміни до Типової форми контракту з керівником державного закладу вищої освіти. У цій формі з’явилася окрема глава – «Цільові показники діяльності закладу вищої освіти». У ній наведено імперативне положення, що керівник закладу вищої освіти повинен забезпечити досягнення цільових показників діяльності.

Вказані зміни у експертному середовищі були названі неукраїнською абревіатурою KPI (звучить як «кі-пі-ай»), яка утворена від англійського словосполучення «Key Performance Indicators», що можна перекласти як «ключові показники ефективності». У менеджменті KPI використовується для позначення певних значень показників результативності та/або ефективності та/або якості діяльності організації (або структурного підрозділу, або навіть однієї особи), що дозволяють об’єктивно оцінити ступінь досягнення певних планових завдань.

Окремі реформатори, які назвали себе «агентами змін» та «провідниками європейських цінностей», гучно заявили, що ухвалені новації слід сприймати як чергову перемогу. Відтепер усі ректори буцімто будуть змушені робити не те, що їм заманеться, а те, що вимагає контракт. А найголовніше – нова реформа, образно кажучи, «заставить ректорів працювати».

На мій погляд, у цілому ідея із запровадженням «кі-пі-ай» є правильною. Абсолютно усі працівники, у тому числі і керівники закладів вищої освіти, мають право знати – за якими показниками оцінюватиметься їхня робота. Проте дана конкретна «реформа», на моє глибоке переконання, вийшла половинчастою.

По-перше, в урядовій постанові не наведено переліку цільових показників, а відтак – уповноважений орган (засновник закладу) отримав право самостійно визначати і перелік показників, і їхні значення. Це призвело до того, що на перших етапах робота із визначення KPI проводилася без належного методичного забезпечення.

По-друге, в Україні функціонує декілька органів влади, які є засновниками державних закладів вищої освіти. Оскільки методичних рекомендацій щодо визначення переліку та значень цільових показників «реформатори» не розробили (дивись попередній абзац), кожен такий засновник самостійно розробляв свої «оригінальні» набори показників, виходячи із власного розуміння цілей і завдань роботи ректора. Це призводило до так званих «перегинів на місцях».

Мені розповідали історію, що одному претенденту в якості KPI запропонували внести зміни до постанови Уряду – хоча внесення таких змін знаходиться поза межами можливостей та компетенції ректора. Іншому претенденту було запропоновано скоротити допоміжний персонал (прибиральниць, двірників), хоча насправді кількість такого персоналу визначається не забаганками ректора, а санітарними нормами (які ніхто не скасовував).

По-третє, якщо вірити деяким засобами масової інформації, окремі ректори відмовлялися підписувати контракт з «нереальними показниками». З цими ректорами проводилися «переговори», у результаті чого деякі показники «коригувалися». Але вказаний підхід, погодьтеся, міг створювати певні корупційні ризики.

По-четверте, постановою Кабінету Міністрів України № 360 встановлено типову форму контракту лише для керівників закладів вищої освіти державної форми власності. На керівників комунальних та приватних закладів, таким чином, «реформа» не розповсюджувалася. Відтак – новації стосувалися не всіх закладів освіти, а лише певної групи (хоча і найбільш чисельної).

По-п’яте, має місце певна юридична колізія. Відповідно до пункту 1 статті 34 Закону України «Про вищу освіту», безпосереднє управління діяльністю закладу вищої освіти здійснює його керівник (ректор, президент, начальник, директор тощо). Його права, обов’язки та відповідальність визначаються законодавством і статутом закладу вищої освіти.

Виходить, що права, обов’язки та відповідальність ректора визначаються законодавством і статутом закладу вищої освіти, а не контрактом. Якщо застосувати закони формальної логіки, то встановлені у контракті права, обов’язки та відповідальність ректора є нікчемними, тобто такими, на які можна не звертати уваги.

По-шосте, має місце ще одна колізія. Відповідно до абзацу сьомого пункту 3 статті 42 статті Закону України «Про вищу освіту», з особою (кандидатурою), яка набрала більше 50 відсотків голосів осіб, які мають право брати участь у виборах, засновник (засновники) або уповноважений ним (ними) орган (особа) укладає контракт строком на п’ять років не пізніше одного місяця з дня її обрання, визначаючи у контракті цільові показники діяльності закладу вищої освіти, досягнення яких повинна забезпечити особа (кандидатура) на посаді керівника закладу вищої освіти в разі підписання контракту, механізми перевірки досягнення таких цільових показників, а також терміни для досягнення таких цільових показників.

Отже, засновник (уповноважений орган) зобов’язаний укласти контракт терміном на п’ять років. Ця норма є імперативною. Припустимо, минув рік чи два, але заклад освіти не досяг певних показників. Не дивлячись на це, контракт залишається чинним, оскільки він укладений на п’ять років (це вимога закону). Щось змінити неможливо, адже строк дії контракту залишається незмінним…

По-сьоме, не розроблено механізму моніторингу виконання встановлених у контракті показників. Кожен контракт – унікальний. За логікою, у кожному контракті мають бути встановлені унікальні показники, які є актуальними лише для конкретного закладу у конкретний період його розвитку. Оцінити їхнє виконання (досягнення) можна, якщо застосувати спеціальну процедуру перевірки (моніторингу). Але завдання з розробки такої процедури «агентами змін» навіть не ставилося. Як результат – цільові показники начебто є, але даних про їхнє виконання – немає.

По-восьме, не розроблено механізму припинення контракту з ректором, який не досяг встановлених у контракті показників. Теоретично, якщо дуже захотіти, можна «поглиблено промоніторити» показники певного закладу і навіть встановити, що певний показник не виконано. Що далі? А далі – проблеми. Спочатку ректор, посилаючись на припис пункту 1 статті 34 Закону України «Про вищу освіту», може сказати, що він взагалі не зобов’язаний виконувати ці показники (адже імперативна вимога закону є вищою за вимогу контракту). Потім ректор може сказати, що він не винен, оскільки уряд ухвалював певні постанови, міністерство ухвалювало певні накази – у результаті це суттєво вплинуло на роботу закладу і унеможливило виконання запланованого. Згодом виявиться, що у посадовій інструкції ректора взагалі нічого не сказано про виконання цільових показників, а відтак – через їхнє невиконання притягнути людину до відповідальності не можна.

По-дев’яте, немає зв’язку із програмою, з якою кандидат переміг на виборах, і контрактом, який він врешті-решт підписує. Якщо претендент на посаду ректора сумлінний, він завчасно розробляв певну передвиборчу програму, яку презентував виборцям. У цій програмі, як годиться, наводяться певні обіцянки або, як мінімум, певні ідеї і гасла. Припустимо, сталося щастя: цей претендент переміг. Але на нещастя виборців, під час визначення переліку показників та підписання контракту передвиборча програма (обіцянки) геть зовсім не враховується. Іншими словами – претендент міг обіцяти створення в університеті нових робочих місць, а в контракті могли записати вимоги про їхнє скорочення.

Нарешті, по-десяте. Нерідко засновники пропонують показники, які за своєю природою є економічними. З одного боку, це непогано – заклади вищої освіти функціонують на ринку освітніх послуг, а відтак – мають демонструвати позитивні економічні (ринкові) результати. Але не слід забувати, що заклад вищої освіти державної форми власності – це бюджетна установа та неприбуткова організація. Не можна застосовувати суто «економічний підхід» до бюджетної установи, оскільки така установа працює в умовах жорстких бюджетних обмежень, і не має у своєму розпорядженні усього арсеналу економічних інструментів, які можуть застосовувати приватні заклади.

Мабуть, цих аргументів цілком достатньо, аби читач зрозумів, що чергова «реформа», яку суспільству та донорам презентували як епохальну перемогу, виявилася тривіальним піарним пшиком…

Що треба зробити?

На мій погляд, доцільно розробити Методичні рекомендації щодо переліку та прогнозного розрахунку цільових показників. Аби ця робота проводилася на міцній науковій основі.

Доцільно встановити, що можуть використовуватися три групи показників. Перша група – це стандартні показники, які актуальні для будь-якого закладу вищої освіти (приміром, зростання надходжень від надання наукових послуг).

Друга група – це показники, які враховують спеціалізацію (профіль) закладу. Приміром, для мистецьких закладів це може бути кількість проведених навчальних концертів, а для технічних – кількість переможців на міжнародних студентських олімпіадах з певних предметів.

Третя група – це показники, що запропоновані претендентом на посаду ректора з урахуванням його передвиборчої програми. Будь-який претендент, у випадку підтримки такого підходу, ще на етапі виборів може запропонувати виборцям певні обіцянки, які майже гарантовано будуть «імплементовані» у його контракт. Відтак, контракт з ректором стане логічним продовженням його програми, яку підтримали виборці (в основному, науково-педагогічні працівники).

Також слід розробити чіткий механізм моніторингу виконання цільових показників. Приміром, закріпити, що ректор наводить докладну інформацію про виконання цільових показників у звіті про свою діяльність, а він має складатися щорічно. Нагадаю, що згідно припису абзацу другого пункту 5 статті 34 Закону України «Про вищу освіту», керівник закладу вищої освіти зобов’язаний оприлюднювати щорічний звіт про свою діяльність на офіційному веб-сайті закладу вищої освіти. На жаль, значна частина ректорів цю вимогу або не виконують, або виконують несумлінно. Нерідко керівники закладів вищої освіти готують звіти, у яких наводять стандартні статистичні показники, але не показують свого особистого внеску в ці здобутки.

На мій погляд, ректор зобов’язаний виконувати показники, визначені контрактом, а невиконання цих показників має прирівнюватися до дисциплінарного проступку (звичайно, якщо таке невиконання сталося через недбалість, а не чергові реформи).

Нарешті, доцільно наполегливо розвивати різноманітні економічні механізми стимулювання якісної роботи закладів вищої освіти. Люди повинні мати впевненість, що працювати ефективно, якісно, доброчесно – це вигідно (https://osvita.ua/blogs/77503/). – 2020. – 18.11).

 

***

 

Блог на сайті «Україна комунальна»

Про автора: В'ячеслав Коновал


« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь